Я чесно кажучи нічого не хочу, ні роботи, ні уваги, ні відповідальносиі, ні оточення будь-якого... Я хочу відпочити від всього і від всіх... Я хочу залізти високо-високо, якнайдалі від людей... Музика в навушкиках, відключений телефон... цигарка з солодким вином і... кошеня, маленьке, крихітне, беззахисне, котре буде мурчати в руках, згорнувшись колачиком і його я серце я буду відчувати сильніше від свого... Цього я хочу якнайбільше... Я хочу просто тиші, спокою, щоб життя йшло без мене своїм невпинним ходом... Але цього не буде... Я не курю... я вже не знаю "вільні" криші... я давно не тримала в руках маленьке пухнасте створіння... хоча... Робота йде своїм ходом, все йде стандартним колом і добре, що вона є, я не втригаю думати про себе, про сімейні склоки, я не чую скиглення рідних. Сьогодні мені сказали, що я безсердечна лише тому, що не бігаю і не нию, що я не реву, а спокійно і холодно тримаюсь... Якби вони знали, що віддбувається там десь глибоко, де серце то стукає, то замовкає, де пульс гремить у скронях, де заспокійливі не допомагають... Але добре що так є, інакше я б відлежувалась в гамівній сорочці, бо мабуть почала б кидатись на нормальних людий зі звірячим оскалом... Хочу більше працювати, і ще так, щоб взагалі сил ні на що не залишалось... але я вже не можу... 14 годин на роботі мені даються важко, сил все менше...але залишилось ше трішки, лише до липня, ше чуть-чуть, диплом і всееееееее, але... ще стільки треба оплатити, ще стільки необхідно набігатись, ще стільки потрібно не виспатись, ще стільки нервів має піти...

Сьогодні переконалась, що життя моє йде стабільним колом... Я знову переживаю "чужі почуття", я знову "тікаю" від "допомоги"... Я довший час нила, що мені необхідна турбота, ніжність, ласка, навіть в певному смислі сила і контроль... Це все звалилось на мою голову саме тоді, коли мені важко, як завжди... Як результат, поступово впираюсь як баран, відморожуюсь і роблю вигляд, що нафіг воно мені все здалось, а вдома скручуюсь колачиком і тішу себе тим, що все буде гаразд, що все минеться... А для "нього" що? А йому в подарунок за доброту букет хамства, морозу, дикості, злості... За що? За хороше ставлення? За доброту? За підтримку, якою не хочу користуватись? Сволоч я? Сука? Звісно... стандартно... ТАК! Іподром чоловічих почуттів, а я на трибуні... спостерігаю... хоча мабуть ні... я вимучую, нервую, емоційно і душевно виснажую, переконую, що я не варта поваги і довіри і таки з часом мені це вдається... Пару втомлених зневажливих поглядів і я вітаю себе з "перемогою" над собою, мол "тримай, що хотіла". Потім ступор, сама себе пожалію, понию на хренове життя і вперед дальше... Чому все так? Тому що знаю наперед, як все буде. Все працює по давно заграному сценарію- я не ціную те, що маю, я перестала берегти тих чоловіків, котрі називаються справжніми... я не вмію тримати стосунки лише на подяці і на повазі... на терпінні та на інших чеснотах, не навчили мене цьому... Я не хочу нічого, я хочу побути одна...
Але і це не все, окрім мене паскуди є ще інша сторона медалі... Відчуття зажатості, дикої відповідальності, і запах свіжезкованої клітки... Ккккххххххх... На совісті висить камінь, чи на душі... Тягар під назвою відповідальність... Я знову "нарила" людину, за котру образно відповідаю... Його настрій, поведінка, емоції... частково моїх рук діло... І це дико бісить... Я боюсь щось сказати, щось зробити, бо думаю за наслідки... ЯКОГО МИЛОГО Я ПРО ЦЕ ДУМАЮ??? Я ВІ ЛЬ НА!!! я незалежна, самостійна і тра ля ля... Але виникають питання де я була, з ким була, чого не дзвонила, чого не брала трубку і т.д. і т.п. Хто кому хто??? Один одному на рівному місті ніхто, але лунає фраза: "Ти все одно будеш зі мною. Я в цьому впевнений"... Я хочу втікти... я хочу повної волі...

НЕ віриться, але сиджу зараз на роботі... субота, в принципі мене тут не повинно бути, але іноді на роботі про все зайве забуваєш. Але я марно витрачаю зараз свій час... просто... тупо... В душі стандартний бардак, котрий заважає працювати... На роботі нездорова атмосфера в плані відношення до мене. Не всі нажаль, (а може я брешу собі сама) сприймають мене як просто співробітника... Виникають міжособистісні "КОНФЛІКТИ", а моя звична невизначенність мене толі рятує, толі знищує...

Всім привіт!
Вчора зустрілась нарешті з одною дорогою мені людиною… Поговорили фактично ні про що особливе, але після розмови в душі все якось швиденько встало на свої місця. Я зрозуміла, що певні люди в житті таки мені «заважають», в когось треба попросити вибачення, з кимось необхідно просто зустрітись… Я зрозуміла, що мене гнітило весь час і не давало спокою. Все складне одразу стало простим  і це дуже тішить. Ніколи не думала, що це буде для мене так важливо…
Тему батьків «закриваю» хай розбираються самі, а я вмиваю руки. Для мене буде приємніше побачитись з людьми, котрих давно не бачила, приділити увагу тим, кому вона не буде зайвою, алдже так приємно бачити посмішку людини, котра щиро рада тебе бачити  невже це не є скарбом? 
Останнім часом я втекла, а якщо бути до кінця відвертою, то відморозилась від всіх хороших людей, вдарилась в роботу… А оказується цих людей мені абсолютно не хочеться втрачати 
На дворі шикарна погода, тепло Скоро свята і багато радості!!! І я хочу щоб всі були хоч на капельку, але щасливіше ;) Я вас люблю!

Дивне відчуття  десь назовні... Фактично є все з чого реально зробити щастя і радість, але бажання для дій відсутнє. Чому? Втома? Обіда? мабуть все що тільки можливо, але разом. Зникло бажання щось комусь доводити не кажучи про себе. Все просто паралельно. Зник смак життя. Сіра буденність перемішана з краплинами туману і ранкового суму. Зникла злість та невгамовна ненависть. Все стало однаковим. Надовго? Хоч би ні. В сумці цигарки стали постійними гостями, хоча розумію, що вони були є і будуть там зайвими. Свідомість взяла відпустку, серце в комі, розум в запоях... Згадуються люди, корим зробила боляче і ше раз розумію, що зробила саме так, як варто було. На життєвій дорозі здебільшого попадались люди з величезних літер, а я... А я в їх очах є істотою не вартою спогадів... МОже це і добре. "А хто така Сара?", і справді, хто я така? та, котра не знає себе... та, що танцює з вітром... та, що вінчана з ранковим туманом...

Новий депрес?

Не знаю, що зараз відчуваю, не відчуваю кому вірю, не бачу кому довіряю, не розумію куди втекти... В мене перемішалось все, що тільки можливо... За короткий період часу я знову втратила батька, знову залізла в себе, перестала плакати, перестала мріяти і забула про справжню, щиру посмішку.... перестала вірити людям. Нарешті зрозуміла, що таке справжня ненависть... Таке враження, що залишиш зараз все і всіх, поїдеш в інше місто і власними руками повириваєш всі патла тій суці, котра забрала спокій і щастя з моєї сім"ї... Ніколи не думала, що взмозі так злитись і ненавидіти... не знала, що після того, як пройшло стільки часу мені буде так гірко... і страшно. Ніхто і ніколи не говорив, що це так швидко і легко може ламати свідомість... Я втомилась. Більше не можу просто існувати для підтримки матері і бабусі, вичерпалась енергія сильної дівчини, котра нінащо не звертає уваги, якісь все однаково. Не можу більше чути і бачити дітей з батьками... Це єдина річ, котра в любому настрої валить з ніг, і тоді ти падаєш кудись глибоко вниз, в таку життєрадісну з одного боку і жорстоку з іншого мить втрачається зв"язок з тими, хто на даний момент поруч... Ти митєєво емоційно скручуєшся в клубочок і просиш, щоб тебе не чіпали і забули... надовго!!! Відчуття беззахисності не порівняється з тим, що відчуваєш в той момент... Але ж ти все розумієш!!! І навіть те, що батько тобі не рідний, адже він вправі робити те, що вважає за потрібне, навіть створити нову сім"ю на біді "старої", навіть хамити в трубку, навіть не брати слухавку, коли ти лежиш в крові, або в один з найважчих хвилин сказати, що для тебе немає часу... Ну да, за рік нереально знайти 1 хвилинку, щоб подзвонити..... Може і так. І навіть він має право мати сина, рідного сина, а може не рідного? Він має право на все... Я ВСЕ РОЗУМІЮ!!!!!! Але не можу прийняти. Ніколи не думала, що один дзвінок заставить зповсти по стіні, що після розмови ходитимиш як зомбі... Ти вже не відчуваєш болю-емоцій ноль... емоційне дно... Просто ти десь далеко...
Дике виснаження... точніше емоційний голод, а може навпаки? я не знаю... В такі моменти задумуєшся, чи варто жити... просто невгамовне бажання закінчити цю виставу "виживання"... Але вчасно дзвонить телефон і краде з полону чорно-білих думок, але ненадовго. Чому? За що? не знаю... і не хочу вже знати. Я не знаю де сховатись, біля кого зігрітись, біля "чого" забутись. Слова підтримки не сприймаються, та ні... брешу... сприймаються, але з агресією, з вовчим оскалом, а так і хочеться гиркнути і відбити будь-яке бажання комусь допомогти... собі. НЕ знаю що зі мною відбувається. Сліз немає, бажання прагнути кращого відсутнє, віра в краще вмерла. Може я так пишу лише зараз, але... Хтось каже, що переживу, інший каже, що сильна і витримаю, а третій жостко і правдиво застявляє прокинутись і перестати нити... Але через пару днів все по-старому... Все до чого торкаюсь руйнується, розвалюється... Все летить з рук...І коли ніби ти починаєш жити отримуєш ше один "подарунок"... новий тато... новий брат... нова сім"я... і стає тошно... дико тошно. ТИ не хочеш нікого бачити, нікого чути, остаточно відгорожуєшся від людей, і як бездомна собака чекаєш на новий удар... і таки його отримуєш... зповна.

Всім привіт! Давно тут не була :) Якщо відверто, то приємно, що френдять досі, хоча давно вже не писала :) Дивно, але пишу в хорошому настрої, зараз все йде тьфу тьфу тьфу, боюсь врікти,чесно :) Звісно не все гладко, але головне гармонія з собою :) 17 вересня їду на море... бархатний сезон... ммм ;р 
Хочу всім вам побажати щастя, по крайній мірі на той період, якого вистачить на відновлення самих себе ;)

Привіт! Вітаюсь мабуть сама з собою і мабуть з тими, хто перечитує мою сумну сторінку. Давно тут мене не було, і я тому радію, адже було дуже багато позитивних  днів, годин, хвилин, миттєвостей... А зарз знову, як по дурній традиції буду плакатись...
Пройшов рік і лише зараз з"явився батько (вітчим,якщо бути дотошним до слів)... Розревілась як мала дитина.... От зараз сиджу за компом, попиваючи воду, щоб хоч трішки заспокоїтись, але не можу. Руки трусяться, слова сказати не можу. Ніколи не думала, що така, якаю я стала, може в раз так розмазатись, розревітись і стати нічим... От так просто, вмить.
Смішно, я лише зараз зрозуміла, наскільки мені без нього важко...Наскільки я ще дитина, коли його чую... Не знаю, чи то я подорослішала зарано, толі мені пора лікуватись в сусідній лікарні по вул. Тролейбусна... але зараз нічого не соображаю, грає одна і та сама пісня, і я по-тихенько розумію, що він все таки є, що я з ним спілкуюсь по асі, говорячи про погоду... Дурні теми, банальні, але кожне слово, яке він пише приносило якісь такі змішані почуття, що навіть усвідомити важко... Він той еталон, до якого хотіла я того чи ні, рівняла своїх чоловіків... Він мій захист, він та людина, без котрої життя все таки важке випробування на витривалість... Чого спорила до посиніння, що дитиною розлучення батьків переноситься нормально... і спорила до останнього, поки він не пропав... пропав взагалі, не бралась слухавка, не відповідалось на смс, я одного разу, коли додзвонилась, на мої слова: "Татусь, я скучила! де ви пропали?! як ви? чого не дзвоните?" я отримала відповідь: "у меня нет времени на тебя"... ... ... ... ... Після цих слів світ втратив свій колір...  День самотності на криші з бутилкою пива і цигаркою. Першило в горлі з непривички, адже не курю... Я ніяк не могла зрозуміти його слова, а якщо бути відвертою перед самою собою, то не хотіла я цього чути... Пішов дощ і з ним сльози... а потім в раз встала з думкою що проживу і так, без нього. Що сильна, і мамі важче, це не смішно, але це підбадьорило. Нарешті повністю, в повноколірній палітрі відчулось, що таке любити і до болю ненавидіти близьку людину. Я добре розумію, що то життя, він від нас пішов, не кажучи фактично ні слова. А сьогодні в асі написав, що матиме дитинку...
Сьогодні розмова була іншою... І взагалі останні дні як в тумані... Тато знайшов мене на сайті знайомств, почали спілкуватись в асі... і таке враження, ніби нічого не було. А я вибухнула в середині, сльози стримати ніяк не вдавалось... І я прямо про це і писала, і лиш потім почула його голос в телефоні.... краще б він не дзвонив... Пройшло вже пів години, а я досі дихаю, немов невистачає повітря... Мій батько, людина котра ніколи не скаже, мол, ти гарно виглядаєш, смачна вечеря, не кажучи про висловлення своїх емоцій... а тут "я тебе люблю", "ты у меня самая лучшая доченька", "ты сильная, ты же моя дочь", "малышка, все будет хорошо, я больше не потеряюсь"... істерика... при голосній музиці було чути, що я реву... Бабця в шоці, я їй впала в ноги, скрутилась і плачу... Якщо б хтось розповідав схожу ситуацію, мабуть не повірила б...  Набирала пару номерів друзів і одразу вибивала... Смисл? Їм і так проблем вистачає, і тут згадала про жж... пишу і все таки по-тихеньку попускає... Скинула йому послухати стару пісеньку Дайкірі "Папа", після мовчанки, він написав, що ця пісенька по колу грає вже 3й раз... І додав, що в серпні приїде, або на початку вересня... Якщо так станеться, я пропаду від всіх і від всього...
*а дальше закінчились думки*...

Віра....

От сиджу зараз вдома і куча брєду в голові... маразм... Таке враження, що я між двома вогнями. Я не знаю в що я вірю, не знаю... Що таке церква? Витвір мистецтва чи храм Бога? Місце покою і молитви чи здирництва? Таке враження, що я скоро на людей почну кидатись... Я перестала вірити в церкву, в наші свята... Останній раз в церкві була, коли воду святили... Жах. Люди сварились між собою, бо хтось там комусь став на ногу, або пропихнув свою бутилочку до води швидше за іншого... Це нормально? І ше одне питання, ми йдемо в церкву молитись, чи подивитись показ мод? За запахом різноманітних духів не чути ладану... А сповідь? На що вона схожа? Для чого люди сповідаються? Для того, щоб на совісті поставити галочку, мол я посповідався? Смисл? Перед святами величезні черги... І більшість з них на загальній сповіді... А хто ті, що сповідають нас? Люди, звичайні люди, котрі по закінченні служби можуть сісти і перекинути парочку другу рюмок горючого і смачно поговорити про жінок... Для чого весь цей цирк? Чого не сповідатись щотижня? Але десь там, де можна бути наодинці з собою та Богом, раз вже на те пішло? Не сповідалась, не ходила святити паску, не могла себе заставити йти туда, де я не хочу бути. Я вірю в Бога, але в церкву не йду. Хіба іноді. Мені більше по душі Старі монастирі і храми, де мало людей, а якщо вони і є, то вони щиро моляться, і їм по-барабану хто і що їх оточує, они нічого не помічають. Не розумію комерції в храмах... Нащо? Не сприймаю способу заробляння отців так званих. Багато деталей зібрались в одне ціле і виросла стіна з антивіри. Навіть не так, антицерквівські настрої. Не сприймаю того факту, коли батьки ТЯГНУТЬ дітей до церкви, сваряться вдома через опір, матюкають дітей з ніг до голови і потім з милим личком йдуть до церкви... Невже вони не розуміють, що так вони не виховають християнина... В фільмі Код Да Вінчі або Стігмата сподобалась фраза, якщо передати загальний зміст, то вийде, що Іісус сказав, що він не в храмах ка"яних, не в дерев"яних домах, а всюди, і поруч з кожним... Тобто іншими словами, можна молитись будь-де, вдома, на дворі, на роботі... але молитись щиро, від всього серця...



Дружба...

Сидячи вдома, в тишині, я розмовляла з одною людиною... хоча як розмовляла - переписувалась. Я коло місяця не знала, що відбувається. що з тою людиною, чим я можу їй допомогти, але достуктись не могла. приходилось в спільних знайомих випитувати що і до чого. Загальну картину я знала. І от нарешті, коли почалась розмова більш мен похожа на розмову я читаю фразу: "я не можу все і всім розповідати", це був шок... шок для мене. Про це знали певні люди, але не я, мені не довірились. Я рахувалась подругою... рахувалась... І перед очима пробігли моменти, яких я не хотіла сприймати, коли ця людина віталась зі мною, щоб привітатись, сухо і далеко... Чому так? Хоча це питання не є актуальним.  Значить я щось зробила не так, а може навпаки, нічого не зробила... Але то таке. Нав"язувати себе і свою дружбу не буду.  Не хочу. Згадалось ще дописи і слова, "я тебе люблю", "ти важлива людина для мене"... і т.п. В результаті це лише слова, сказані для... для чого? не знаю, і не хочу вже знати. Просто боляче. Просто страшно. Просто я не вчусь на власних помилках...


Східний настрій...

Вчора, не бувши в церкві, прогулявши пів дня, побачивши того, який досі заставляє битися швидше кров у венах, сівши вдома я почала малювати... на собі... схід, точніше східні символи... важливі слова, які мене супроводжують... щось найшло і я не могла зупинитись... і от що вийшло

Минуле...

Ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу... Як згадаю, що мене чекає весілля і дружба, которого коха (-ю???, -ла???), робиться ніяково. Чи ненавиджу ту, котра перебігла дорогу? Чи винна вона в тому, що я не спала ночами, що сходила з розуму...? Чи винна я? Сама ж користуюсь правилом, від щастя не тікають. Знач погано йому було зі мною... Дурня... Я просто боюсь того весілля. Хоча я буду триматись гордо і незалежно, посмішка на зуби, щастя на очі, і красиве плаття, яке приверне увагу і ніхто і не помітить брехливого сяйва очей. А мені лиш би добу протриматись і тоді все буде пофіг. Лише добу.  Що в мене зараз в душі важко пояснити. Я не хочу його бачити і хочу, я не хочу того весілля і хочу... Я ж викрислила його з мого життя, він живе в паралельному світі, чого я тоді переймаюсь?! Чи просто про це важко з кимось говорити?! Але про що тут говорити, тупікова тема... Просто життя, просто граблі, просто посмішка на зуби, просто щастя на очі...

я в шоці...

Итак, вы Адольф Гитлер

О вас сложно судить однозначно: с одними вы жестоки и беспощадны, другим прощаете все. Вы хороший актер, и в то же время часто бываете искренни. Вы можете признать свои ошибки, но это не значит, что вы не повторите их.У вас много талантов, но вам сложно определить, какой из них основной.Пока одни завидуют вам, а другие смеются над вашими начинаниями, вы уверенно прокладываете себе дорогу в жизнь. Но иногда вы и сами не знаете, куда эта дорога вас выведет.Друзей у вас не много, но все они останутся с вами до конца.

День, повний різноманітних вражень... день, в котрому кидало в крайнощі, день, в котрому ходила по тоненькому канату і чуть не впала в прірву... з якої мабуть би не вилізла. ні, вилізла, але хто зна скільки б часу пройшло б... В цей день змішалось все, що тільки можна... Склока друзів, невпевненість, брехня, відмазки, байдужість, претензії, критика, і дорога вперед через минуле...
"Да що між вами відбулося???" - от що стало початком моєї некерованої злості... навіть не те... Просто прочитала одну тему і пости окремої людини, і не одної і виникло бажання їх вбити. Мля, всі такі правильні, такі чемні, прям ангелочки... Ну чого ніхто не гляне на себе??? Але то фігня. От перечитала ЖЖ давнього знайомого, і це змусило мене відредагувати свій пост, в якому, як і завжди його образила... от це колись написане "пости написані з єдиною метою......якось мене
образити.....вони мене добили" - від цих слів стало не по собі, нахлинули спогади і мене накрило... Куча емоцій, котрі немали змісту, точніше мали, але той зміст давно забутий і заїжджений... але силу наді мною має... І я зрозуміла, що не лише від любові до ненависті один крок, а і від поваги, щирого бажання тій людині самого найнайхорошого, любові, своєрідної, зрозумілої лише мені до лютої ненависті. Коли від однієї думки про нього хочеться все рвати. Але і навпаки, попро все те, за що не варто навіть дивитись в його сторону хочеться просто підійти, глянути в очі, запитати як справи і просто обняти і тихенько сказати, як я за ним скучила. Але ж ми всі розумні, і капєц горді, як казав шеф: "вийобуєшся - вийобуйся до кінця" грубо,але цитата. Чому я не можу хороші думки викинути, щоб легше ненавидіти? не знаю :(
ця людина колись написала: "закінчилися часи, коли ти гуляла з хлопцями і не було таких неприємних наслідків. Ти могла бігати, бавитися, лазити по деревах. Все. Тепер ти стала дорослою і хлопці, які тебе оточують можуть зробити величезну помилку у стосунках з тобою.......вони можуть закохатися у тебе" - це почуття настільки суворе, що я лише розчаровуюсь в ньому раз за разом... Воно заставляє відчути себе катом, забирати позитив, залишати лише муки, лід в душі і тиху ненависть, яка переростає в запой душу, серце... Заставляючи дивитись деякий час на світ жорстокими вимученими очами. Саме катом відчуваю себе вже більше року часу. Надоїло це... таке враження, що щось в середині замерзає, мертвіє, або як мінімум замсинає літаргічним сном... Кохання... а воно взагалі є? Є невзаємне - факт, про таке я знаю, стикаюсь з ним частенько. А взаємне? те, що шукає кожен!? не знаю... а може воно - міф? " дорогих мені людини показали мені моє життя, лише зі сторони. 2 розумних, гарних, добрих людини стільки один одному наплювали в душу, що то капєц. Хоча грали у відкриту гру. Один і другий мої друзі, і зараз, я як не знаю хто. Кожного треба зрозуміти і з кожним триматися лише суто своєї думки... Я з цим справляюсь, але в їх очах все по-іншому. Брєдові ситуації і безглузді сутечки... Але саме вони заставили мене багато чого зрозуміти і прийняти. Я зрозуміла, що таке підтримка, що таке вимушене мовчання, що таке підтримка... І що таке, коли підсвідомо налаштовуєш себе на роль "мученика", коли все сприймаєш лише в тому кольорі, в якому все монотонне... Ти говориш правду, але її не сприймають і бачать лише як підтакування і прикривання іншої людини... брєєєєд, от нарешті зрозуміла, чому є люди, котрі в чужі стосунки взагалі не лізуть, мол, розгрібайтесь із своїми проблемами самі, а я побуду в стороні... Я так не можу, але це саме краще б було, але пізно, вляпалась, і тре якось вилазити і витягувати їх двох. Ото нагребла на себе. Багато що ще зрозуміла у сприйнятті певних фактів, у тому, що світ, тобто село тернопіль, повні "добрих людей"... Нічо, хай так, може так і краще. Але одне я зрозуміла чітко і ясно, я не буду там, де я себе відчуваю зайвою та чужою, хоча саме там, я вдома. Але я знала що так буде, але ж я вперта, я ж таки мушу вдаратись в те саме місце від тієї ж самої речі...
Я хочу стати байдужою егоїсткою і претензій поменшає, ну по крайній мірі тих, що є зараз. Хочеться стати прямолінійною хамкою і ніхто не дозволить собі мені грубити, по крайній мірі ті люди, що звикли це робити, блінн, зробити б так, щоб свої молочні зубки по підлозі позбирали...
Аська, точніше етика в асі мене добиває... Статуси - зайва річ, адже мало хто звертає на це увагу... обіди, бо я не відписую - гггррр... Або байдужість до слів... Чи то може мене заїло, що мені відписали мол, бугога... і вся реакція на мої слова... потім тиша... і всьо, знову нерви, знову ходіння по лезу... я ж могла нарватись на те, що б викликало сварку... але обійшлось... або ж радість від хренового настрою... капєц, добре, що хоть когось мій настрій радує... мля.
Я не ангел, далеко не ангел... знаю, що в мене важкий характер, але ж блін, я не мовчазна тварина, котра мовчатиме і все терпітиме. Я не кат, і близько ним бути не хочу. НЕ ХОЧУ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Хочу на кришу під дощ... під дощем не видно сліз...

Всепоглинаюча гаряча пристрасть...
Багато хто з нас, готовий віддати багато чого за для того, щоб сповна відчути дику пристрасть... Котра зриває всі стереотипи, всі образи, котрі виростили в нас батьки, суспільство, релігія... Адже ж виникали в вас іноді думки, коли ви, наприклад, йшли вулицею, і навпроти пройшла та людина від котрої мимоволізабрала за собою всі думки... залишивше лише шалене бажання... Бажання залишити все і піти за нею(ним)... А далі приблизно хвилин 15 працює фантазії. ...Погляд, погляд, котрий розпалив чималий вогонь десь там, внизу живота, запах, якого ше не відчувала... Ти не можеш пропустити ні миті, щоб побачити все, кожен рух, кожен погляд... Ти завмерла на місті, забула про все, про що лише тільки думала та планували, лише він... Його сірі очі, його смугле тіло, котре прикриває лише прозора майка... тіло ммммм. ти ніби в іншому вимірі, ти можеш розуміти лише одне - ти його хочеш, прямо тут, незважаючи на людей... хоча ні, вони забератимуть його увагу... Ні, без них... Лише ви вдвох і більш нікого.... Ти на секунду приходиш до тями, розуміючи, що тебе занесло, повертаєшся до своїх буденних справ, але все таки бажання не згасло, і знову підіймаючи очі бачиш його... Його темне волосся здається таким надлегким, а губи... ті губи мабуть такі солодкі, і тебе знову окидає жаром, руки тремтять... І ти падає у прірву, адже він все помічав, він все бачив,і дозволяв собою любуватись, тим самим дивитись на тебе... Від жару заркутилась голова, стало ніяково, від чого ти йдеш геть сто раз проклявши себе за нестриманність... хоча і за свою несміливість. Але в думках лише він, його очі, губи, тіло...
В кожного фантазії різні, в когось стандартні, а в когось ні.... Лише в своїх фантахіях ми відверті, щирі.. і точно знаємо кого і як ми хочемо... Будь то наша половинка (в когось вона тимчасова), будь-то друг, чи можливо, подруга?! Сучасність накладає багато табу, а для когось навпаки, їх знімає. Ми стандартно живем, стандартно кохаєм, але забуваючи про пристрасть. Кохання.. зараз про нього мова не ведеться, лише пристрасть, те відчуття, котре здатне отримувати владу над нашим тілом, над нашим розумом... Котре руйнує стереотипи, ідеали, релігійні заборони... Коли ти чітко відчуваєш, що ти бажаєш ту людину в даному місті і вже, не гаячи ні секунди. Відвертість перед собою, перед своїми бажаннями... Адже сама страшніша брехня - брехня собі. Стосунки.... кажуть на початках пристрасть є, потім згасає, а в чім причина? В нас... чи в наших головах? Чому іноді наші фантазії мають залишатись лише фантазіями? Є факти, коли деякі чоловіки дивлячись порнофільми деякі сюжети не переносять в реальність... Чому? Чому, коли жінка робить те саме, що і там, підсвідомо сприймається як шлюха, і всі ті "теплі" почуття зникають, Чоловіка від неї "відвертає"... Але ж фантазія була, йому ж це подобається, але як виявляється, лише подобається дивитись. Те саме в багатьох ототожнюється з мінєтом... Сорі, за брутальність. Від знайомих чула неодноразово, мол, я не хочу, щоб це робила мені моя дівчина, я цього не сприймаю, вона тобі в оїх очах як проститутка... Чому??? Комплекс? Недорозвиненість з точки зору психології та сексуальності? Не знаю. Може виховання?! Хоча пристрасть це вітряне поняття, з одною людиною втримати це відчуття надовго - велике мистецтво, або практика :)Закомплексованість багато ставить перепон, які подолати в силах лише пристрасть... Всі ми відчували той струм, котрий виникає від погляду, дотику, запаху... Коли фактично нічого не відбувається, лише мить, і ви здатні все залишити, і кинутись з головою в ту палаючу пристрасть. Чи було в вас таке, що ніби все спокійно, а вистачило лише поцілунку і ве, земля з-під ніг втекла, голова закрутилась і з задоволенням пливете за течією, і ви не бачите нікого і не боїтись чужих очей, вам без різниці день то чи ніч... Ви лише відчуваєте... Аж потім, коли всі вогні в тілах погасли ви починаєте усвідомлювати, що пару хвилин, годин, суток відбувалось з вами, де ви і що саме цікаве з ким ви?! Але то вже потім. Вами керує чистої води егоїзм... Ви відчули імпульс, виникло те гаряче бажання, і ви по інерції його погасили... Таким чином живуть багато хто з нас, маскуючи все то віком, то бажанням отримати досвід, насолодитись життям... і т.п. відмазка в кожного своя... але задоволення від цього в кожного своє... В когось від процесу, в когось від фіналу, в когось від самого відчуття, коли нас з"їдає, та сама пристрасть... Важко втримати її в парі протягом років, але цього вам бажаю.

Переглянувши фільм "Сафо" виникло бажання всі ці брєдові думки викласти тут... Кохання на трьох, а чи це кохання взагалі? Іноді люди плутають кохання, бажання, пристрасть і частенько все змішують видаючи під одним з цих слів... Любов... так ніхто і не знає справжнього визначення і кожен розуміє його по-своєму, додаючи власних барв. А жіноча пристрасть, по словам деяких оловіків сама солодка, але поки не виникає бажання приєднатись... 2 жінки немов у танці насолоджуючись одна одною виглядають дуже захопливо і, як на диво, природнььо... І багато людей, незалежно від статі і релігійних міркувань люблять споглядати за такою картиною... Когось це збуджує, когось надихає, а для когось це нові відчуття. Але чи справжні ті жінки, чи відверті і чесні вони перед собою? Чи знають вони впевнено, що до чоловіка їх не потягне?........


Вибачайте за помилки :) завтра відредаю і приведу все в порядок:)

Всім привіт.... вибачайте, але чогось цього разу хочеться писати на російській...

Сегодня случилось так, что вконтакте мне написали, точнее ассоциировали меня с фразой из песни "Та, що танцює з вітром"... И как-то все-таки захотелось пофилософствовать на эту темку. Все в жизни очень просто, только такая простота нам не по душе и мы исчем пути посложней... Даже даную фразу прямым путем понять не могла, а все лишь потому, что привыкла искать что-то спрятанное, читать между строк... И иногда ищу то, чего нет... Банально,канечно, но факт:) Очень приятно прочитать о себе даное сравнение... Прочитав его сразу же нашла ту песенку. И как-то сразу очутилась где-то за границей города, там, где нет дорог, где никто никуда не спешит, там, где не тянет сотовый. Покой и тишина... тихая первозданность природы. Холм... одетый в зеленую... высокую нестриженную траву... легкий, чуть слышный, теплый ветерок касается кожи, при этом появляются ощущение детства... школьных каникул у бабушки. У подножия холма маленькое озеро... Поднимая голову понимаешь, что за такой красотой скучала пол жизни, хоть она не так велика. Шелест травы заставляет присесть на землю, такую теплую от солнца, закат которого я пришла посмотреть... Пол неба накрыто розовой вуалью, усыпанной белыми, чуть заметными облаками и лишь на горизонте...там...далеко виднеется далекая, необъятная багровая красота... А вокруг ни души. А я же привыкла к городу, к его суматохе каждый день. К его шуму, к его набитости всем, чем только возможно, к жестоким, в чем то даже животным условиям виживания,
где балом правят деньги, точнее даже не так - жадность и егоизм. Когда-то, когда только вышел фильм "Матрица" обыденная жизнь была показана очень интересно на то время - все одинаково - роботы. Все живут по алгоритму, который все знают на зубок, а те, кто живут по-другому - изгои общества. Хотя под одну черту всех не ставлю. Но я сейчас не об этом. Город. Каменные постройки и такие же каменные люди. В борьбе за выдуманные ценности мы даже не замечаем, как теряем себя, как теряем близких нам людей. А жизнь все таки одна (реинкарнацию даже не затрагиваю:))
Хух! Все таки на російській писати вже важкувато :)
І справді, чого ми живемо? За чим гонимось? Навіть наше дитинство ярко може показати, що не цінуємо ті дорогі і неповторні секунди тогго часу, що маємо. Батьки, щоб нам забезпечити життя весь час пропадають на роботі, обділивши нас увагою, ціна якої не вимірюється взагалі. І з одної сторони, вони роблять правильно, адже ми отримуємо дорогу в "світле майбутнє", вони хотіли як краще, тритали свій вільний час, відмовляли собі в певних задоволеннях за для нас... Так, ми отримали ту дорогу... але нас в самому важливому віці позбавили батьківсьгої ласки, любові, опіки... Чи батьки десь на заробітках, чи вдома...Різниця відсутня. просто в першій ситуації батьки лише в листах, по телефону і в підписах, а точніше в грошових переказах, а в другому ми бачили тіло... Вони в бігах, на роботі а то і на двох... А ми на шиї в бабці і дідуся, і то в кращому випадку... І іноді, навіть підсвідомо, коли щось йде не так, чи тиск з боку батьків, ми не хотячи цього звинувачуємо їх... адже мол, ви самі нас таких виховали, і вже лиш сказавши це ми розуіємо, наскільки боляче зробили їм. І все по колу, ми, подорослішавши, робимо те саме, і не раз особисто я говорю таку фразу: "ми такими не були, в наш час такого не було...", а самі цб фразу не любимо до ужаса... От моя мати, найдорожча людина в світі приїжджає 1 травня. Радості буде багато, та лише недовго. Почнеться виховний процес. Знову почнутьсяпротиріччя і навчання що робити можна, а що ні... Найде коса на камінь. Знову зіграє мій впертий характер, який з віком стає все впертіший. І знову будуть мамині слова: "я тобі давно не потрібна, ти об мене витираєш ноги, ти мене не слухаєш, адже я тобі хочу лише добра..." і я в котре зроблю єхидну гримасу, і щось ляпну у відповідь, лише для того, щоб огризнутись, а десь в середині, захочеться впасти на коліна і попросити вибачення, або ж навпаки плюнути на все і втекти в інше місто... Блін, і ніби хочу, щоб мати була поряд, а з іншої сторони не хочу, аджезвикла бути сама,вирішувати все сама, і ділитись лише з друзями... а мати... хто вона? я знаю лише слово "мати"...


30.03.08
От вирішила знову написати тут...
Відчуття волі мене переповнює рівно настільки, наскільки мучить мене пустота та спокій. От минули 2 місяці моїх стосунків з одним хорошим хлопцем... Почалось все доволі цікаво. Знайомились звісно по асі... потім прогулка за якою пролунало питання, мол, що ми будуємо, дружбу, чи щось більше, і у відповідь пролунало: "дружба". В той час все сказано було, що нічого бути не може, що я не хочу і тп. Але все таки ми зійшлись. Виник струм, який закрутив голову. День за днем гарно і щасливо проживався. Та якось минуле дало про себе чути. Вадім... на форумі є тема "я його забула"... я там описала, якя легко все пережила... і справді, не знаю, чому він там почав за стільки часу мовчання писати... перепетії і завуальовані мною образи пролунали в його сторону... пост за постом... Коли прочитала лише нік на форумі, пролились сльози, якось непомітно, миттєво. На душі гірко, всплило давно забуте минуле... і земля втекла з-під ніг... але то окрема тема. І оте створіння, з котрим була поряд почались сварки, протиріччя і спори. Я в принципі розумію, чому вони виникали, але ж важко прийняти те, щ мені не довіряють. В мою сторону прозвучало, що я повинна ігнорувати ту людину і все в тому роді... Чому? Да, йому неприємно, але все ж таки, я маю дурну звичку - останнє слово за мною. Та сварка дала тріщину, за нею ще одна, і ще... Почались помічатись всякі деталі, дрібнички, які лише садили стосунки, як корабель, на міль... Різні смаки, різне бачення світу. І тут, як грім серед ясного неба, ще одна завершальна сварка... завершальною вона стала на той час лише для мене. Адже саме тобі я втратила довіру до тієї людини. Я не могла довіри себе, я не могла віддати свої думки... Стала автоматом стримувати в собі все. В кінці кінців розійшлись. І я не шкодую, хоча шкодую, але по тій причині, що йому фігово. Людина вперше відчула те, чого ніколи не відчувала... Він так все хотів повернути, що я ще б чуть чуть і мабуть все таки за ради нього вернулась, хоча добре знаю, що ненадовго. Я не можу сприймати все так однобоко... Я не знаю, чи вірно зробила, але карта біта... Крапка поставлена, хоч говорять, що краще ставити знак оклику, адже з крапки легко зробити кому. І в принципі звикаю відчувати себе сукою... Якщо глянути з якоїсь 20ї сторони, то помітно, що я спочатку витягую всю душу з людини, стаю невід"ємною частиною її життя, а потім зникаю... або хамлю. Банальний сценарій, який по сто раз переігрується, міняючи лише героїв і сцени... Але я не до того вела :) втеча з роботи теж додала адреналіну... Надоїли образи, тупе використання. Я прсто взяла і пішла. Змінила номер, чуть не серед ночі поїхала в Березовицю в конверті залишила чеки,сім-карти... і документи. Без зайвих слів. І відчуття волі зробило ене трохи п"яною... Не зв"язана нічим... Вітер в мегаполісі, хоча Тернопіль мегаполісом не назвеш:) Але ж все таки вітер. Багато вільного часу, сама собі хазяйка. Ніяких нервів, біготні, і обов"язків. Знову назад повернувся мій справжній вік... Смішно пра? Але як не крути, але робота додала офіціозу і парочку додаткових років, які покладали певного роду обов"язок, мол, так не можна дивитись, так не можна говорити і т.п. А зараз я роблю що хочу, і говорю так як заманеться. Але ж та сама воля мене давить. Чи може то весна? Знову ж таки хочеться тих банальних відчуттів, яких я не можу отримати... навіть не так. Можу, але не хочу. В пошуках взаємності, можна так назвати моє життя в даний період. На попередніх стосунках довела вкотре, що взаємність штука сильна. Без взіємності все втрачає свій колір, запах...смисл. Але є одне але... Щось міняється в мені... що? не знаю сама. Як я назвала цей стан сьогодні в розмові з одним хлопцем - перерва. Хочеться стосунків без обмежень, відповідальності, звітності. Грубо сказано - секс без зобов"язань, хоча справа не в сексі, хоча в ньому теж. І можна багато про це говорити, але все зведеться до того, що я не здатна піти на це. Може виховання, може страх, може ще щось. Хочеться зробити всіх близьких щасливими... Але так багато треба зробити, і дещо що туди входить завдасть, неодмінно завдасть шкоди іншим... Ділема. А може лише для себе жити? Егоїзм чистої води, але ж живу лиш раз?! Пофіг... Є людина, з котрою не говорю вже довший час... Дивлючись на нього, розумію, що все таки добре зробила, що не дала розвиватись нашим стосункам, адже зараз йому легше, і він майже забув все, а якби все пішло по накатаному шляху, то був би скандан на скандалі, образи, обіди... А так просто тиша. З інишм також... але добре що почула: "дякую, ти показала, що все таки вона і ніхто інший, варта щастя", і здається він її почав більше цінувати, хоча...
І все таки,як не крути... ми порівнюємо себе з іншими. Як би ми не ухилялись від цього, але в певних ситуаціях ототожнюємо себе з кимось, будь він кращий чи гірший. Можливо це додає впевненості, можливо витягує з депресу, з удмкю, що комусь все таки набагато гірше... Одним словом - життя...
Всім солодкої ночі.

MyHeritage: Celebrity Collage - Free family tree - Family reunion web site

Старість... от не раз їдучи будь-куда помічаю зневірений погляд старших людей... Втома, жалість, біль... Куда направлений їх погляд важко зрозуміти, лише власні здогадки... Бідні люди, в очах яких немає ні радості, ні щастя, ні задоволення... Чим мені не подобаються штати то тим, що в них є дім пристарілих... Нервує, що діти з раннього віку вже знають, що стукнуло батькам, чи дідусеві з бабцею по 60 і їх зразу туда... і відвідувати раз в тиждень їх, а може й менше... поступово забуваючи про їх існування. А в нас відчбувається іншим чином, старші люди просто стають тягарем для своїх дітей (я не кажу про всіх...). Не раз чула фрази, мол, швидше б він (вона) вмер(ла), а то я вже не можу, я не витримую... Від почутого погано робиться. Нервує ставлення шоферів маршруток до пенсіонерів... Їх ображають на кожному кроці, і рідко хто заступиться. І вони просто мовчки, опустивши голову йдуть назад. Помічаю таку картину, що діти вдіті от і до, а мати чи батько ходять в речах, котрим по сто років... Можливо я плутано пишу, але мене вбиває те, що діти (любого віку) за своїми батьками мало доглядають. не знаю, що мене чекає, але важко просто дивитись на це. Якось по тв була програмка, в якій поставили мету-дослідити, скільки людей зверне увагу на літню людину котра лежить на вулиці, хто підійде, а хто навіть не помітить. Результат - з 40 чоловік підійшло лише 7... Слів просто мало... Хочеться іноді стукнути тих, хто піднімає руку чи завишає тон в розмові зі старшими... вбила б, хоча сама далеко не ангел... поки додати нічого не можу. Будуть думки - допишу. Маяк з минулого... Про кохання написано чимало, але що це таке толком ніхто не знає. Ну ми ж всі реалісти, те, що не можемо побачити чи потримати в руках, пояснити не можемо... І от іноді ми думаємо, що кохаєм. А можливо просто звикаєм до людини... І от коли приходить пора і треба розходитись починаються муки, біль, сльози. І сльози я маю на увазі не лише жіночі, чоловіки теж плачуть, тільки це рідко хто бачить. І в принципі правильно, а може і ні... Чоловіків з дитинства привчають: "не реви, ти ж не баба. А ну візьми себе в руки. Ти повинен бути сильним" і як результат ми звикли, що чоловік повинен бути стіною, за котру "слабка" жінка має ховатись... Давній стереотим відходить на задній план. рідко можна знайти людину, котра буде стіною, але ж і чоловік теж людина. А дане виховання лише привучує все тримати в собі, і чоловік так і робить, а коли просиш його, щоб він відкрився, натикаєшся на кучу відмазок, шуток, а іноді і історію йоого життя... Зробити так, щоб тобі чоловік відкрив свою душу, почав тобі довіряти іноді так просто, але іноді і так важко, що важко собі уявити. І от коли настає такий момент, на плечі падає велика відповідальність... Тепер ти будеш пару раз обдумувати кожне слово... Адже ми відповідальні за тих, хто з нами поряд, хто нам довіряє... Чоловік теж має право бути слабким, але зразу починає лізти в голову думка, мол, на кого тоді покластись... Плутане питання. Так от... Вроді пара, вроді все добре, але за певними обставинами ви розходитесь... Боляче... Приходить момент і ти заставляєш себе викинути цю людину з серця і з голови. Проходить рік і тобі це вдається, на твою думку... Ти не хотячи цього порвала серця іншим людям... і вроді найшла "пристанище" для себе поряд з іншим чоловіком... І тут, ні з того ні з сього з"являється той, з твого минулого... Різкий біль в душі, тебе рве на частини, ти не можеш усвідомити, що ти відчуваєш. Виникає багато питань, чому, як, нащо, мета... і т.п. Не знайшовши відповіді мучишся. От і я недавно через це пройшла. Добре, що він появився на нашому форумі www.forum.krapka.te.ua Побачивши його нік мені стало погано. Всі емоції всплили назовні. І різні думки не дають спокою. Обговорювалась тема "я його забула" і тут найшла коса на камінь... Почалась переписку у всєх на віду... Заїдало кожне слово типу "як мені погано"... гггггррррр але питання далеко не в цьому... Є людинка, котрій читате це все було дуже неприємно... І почалась сутечка між минулим і теперішнім... І як важко було довести, що минуле не вернеш, і що теперішнє лише грає роль... І такий осад лишається в душі, що не передати. Але так мало статись, я лише зайвий раз собі довела, що я все таки закрила ту сторінку, хоча я дорого за це заплатила... Втрачені люди... Іноді себе називаю зеленооким таксі, а іноді вірусом... Хоча вірус більше підходить. Я виросла серед хлопців, і не раз мене називали хлопчуркою... І так склалось досі, що в основному спілкуюсь з чоловіками. Але це спілкування переважно переходить у щось більше, мається на увазі з чоловічої сторони. Хтось захоплюється, а хтось закохується. І почувши мою відмову багато хто з них зникає в мого поля зору. А лиш енну кількість днів тому назад, я бачилась з кимось з них, і так завжди була рада бачити, хоча не завжди це показувала. І тут вони зникають... І така пустота залишається, що хочеться кричати. А іноді я сама викреслюю тих людей, щоб не затягувати мотузку на шиї, і щоб їм не завдавати болю. І от коли бачиш когось з них, хочеться підійти, обняти, запитати як в нього справи, що в нього нового, або просто сказати привіт... Але такого не станеться. І привіт не скаже жоден. І така прохолода виникає на душі. Але посмішку на зуби і вперед у "світле майбутнє"... Але ж хотіла як краще... а получилось як завжди. І тут не працює вираз "він знав, на що йшов. Він знав, що я не відповім взаємністю", тому що це почуття, які закривають очі на це, і лише віра та надія керують людиною, і любов заповнає собою все... Як же їх повернути? А може не варто ятрити рани? Може не варто нагадувати про себе? Не знаю... але егоїстичне бажання їх побачити дуже сильне...

Перечитувала коменти і вирішила ше раз пройти один тест...
Ну шо я можу сказати, сміялась:)))))

Кто из Ваших френдов хочет заняться с Вами сексом?

specik, Обдумывает. заняться с Вами Виртуальным сексом.

Юзернэйм: Тесты на Libo.Ru v-ad

цікава все таки чоловіча логіка, поведінка, мислення... Стереотип - чоловікам потрібен секс, почуття на 2му місці. Чогось так склалось, але ж це не береться з нічого?! Секс... бєшений викид гормонів, збудження, прилив енергії, і певної, я би назвала, демонічної сили... Ейфорія, кайф і пару хвилин нерухомості, тиші. Про почуття мова не йде, почуття це лише додаток до стандарту... Просто секс. Без номерів телефону, адрес, і навіть імен. Потреба. Чи ні? В більшості саме так. Дякую. до побачення, якщо був хороший секс, береться номер телефончику і лише в цей момент є можливість почути або прочитати її ім"я на кусочку паперу. Він більше не подзвонить і при нагоді навіть не впізнає, а якщо і впізнає, то тикне пальцем і розкаже другу, мол, "на телефон, тобі сподобається, але про захист не забудь". Та і дівчині, в принципі, пофіг, знала на що йшла... І смішно з того, що всі до такого розвитку подій звикли. Це стало абсурдною дикою нормою. Жінки рвуться до рівності... толку в принципі ніякого. Жінки забувають бути собою, стали льодяними роботами, які боряться за владу, за гроші... Поняття "жіночність", "слабкість" і т.п. зникають, їх фактично не видно. Жінки взяла на себе чужу роль, роль чоловіка, нащо? Чоловіки, в принципі сильних жінок люблять, але все ж таки мусить природньо відчувати себе поряд з жінкою сильним, захисником, переможцем... При такому ході подій, жінки марно витрачають свої сили...
Секс... Дивні відчуття з"являються, коли перебіг подій йде не за "сценарієм", який написаний давним давно. Дивно, коли дівчина хоче просто отримати задоволення, а чоловіку хочеться почуттів. Втратили свою цінність всі ті речі, котрі були дорогими скажімо, для наших батьків, ну то і ясно - час... Але "правда", "підтримка" подібні речі не повинні втрачатись з часом, чи просто я чогось не розумію... Дико чути від жінки, як вона легко і просто говорить про енну кількість коханців... Секс заради сексу. Звичайна подія, без ярких красок, банальність. Для неї стимул - звичайний фізичний потяг. Без зайвих витрачань сил на думки типу "а може не варто?"... "Ти за? І я не проти" - чому саме так? Добитися жінку зараз простіше простого. Пофіг, хай так. Фраза: "я цього хочу, то що, мені терпіти, поки не влюблюся? мені це подобається. з тим, з тим, з тим - пофіг, я хочу відчувати сам процес..." І хоч вбий її. а потім в кінці кінців сльози в подушку, алкоголь, нікотин... Секс і знову по колу. А якось ввечері: "я втомилася", "чому мене ніхто не любить?", "за що?"... Ми самі виховуємо своє оточення, привчивши його до халяви, вимагати чогось більшого - брєд. Зараз чітко і ясно розумію вислів - як постелиш, так і виспишся. Кожен в житті вартий когось настільки, наскільки варті його вчинки. Той, що постійно живе зрадою, зраду і отримає у відповідь, і саме цікаве у тому, що її він отримає в той момент, коли кохатиме когось більше ніж життя, коли зрада всадить ніж по саму рукоять. Аж тоді людина в змозі оцінити і відчути "вартість" зради, ціну того лівого секса. Той, хто витрачає себе на інших, на багатьох, віддаючи кожному "краплинку" чогось, втрачає себе. До таких людей, мабуть, відношуся я сама. Треба вміти витримувати ті тепло, ніжність і т.п. як витримують вино... Чим довше, тим краще. Ми витрачаємо себе на інших, непотрібних людей, на непотрібні справи... А коли нам ті ж сили потрібні - їх немає, ми їх розбазарили, за найнижчими цінами, і лишились з нічим, адже ці речі безцінні.
Люди спішать спробувати все і кожного. Хтось підлаштовується під людину лише для того, щоб цю людину отримати на ніч, можна витратити рік часу задля єдиної ночі, задля досягнення мети... Отримав - кайф, дальше можна бути собою і жити з відчуттям, що все зроблено вірно, і дивитись в очі своїй дівчині з дитячою невинністю... Не отримав - ну що ж, не виї...у фізично, так виї...у морально - теж непоганий варіант задоволення. В такі моменти людина показує себе в повній красі, смішно, якщо чесно. Різні люди, різні характери. Торкаючись теми "зрада" не можу зрозуміти, як так, зараз говорить "я не зраджу, адже я люблю свою дівчину", а через пару секунд та ж сама людина тебе цілує, ласкає, обіймає і взагалі забула думати про свою дівчину. І проводить з тобою стільки часу, скільки хочеш ти, ти керуєш нею так, як тобі потрібно. Вимикаєш телефони і все, час зупиняється до ранку, і пофіг, що вона його чекає. В такі моменти власна доброта, щедрість, і турбота про його ж дівчину зникають. З"являється відчуття власності, могутності, якісь "темні" настрої, щось тебе охоплює і себе ти втрачаєш аж до сходу сонця. Якщо до тої людини були ще недавно почуття, і досить таки сильні, то зараз до тих відчуттів, що описані вище додається відчуття ненависті, холодності, зневаги... І ти відчуваєш себе кимось поганим, кимось безсовісним... А зранку посилаєш його рівним і монотонним голосом до біса і лише додати, як тобі пощастило, що він вже не з тобою. А самій в думках пожаліти його дівчину... Переконалася, що чим більше людину відштовхуєш, тим швидше вона повертається... От так і в мене сталось... Дивно чути від себе слова, в яких ти сама людині показуєш яка вона все ж таки скотина, і як він робить боляче тій, з ким він теоретично поряд. Я саа штовхаю його до неї, а ніч тому про те і не думала... Тоді секс для мене мав якесь неясне значення... І не задоволення, і не просто секс... Щось незрозуміле... Але в результаті "те кохання й вітром здуло". Я нарешті побачила, з ким була поряд, заради кого ладна була віддати власне життя.
Зараз буду толі виправдовувати саму себе, толі спробую зрозуміти, чому я "сучка"... За останній час чимало змінилось, чимало відбулось... Останніх пів року перевернули все моє життя, ну якщо не все, то немалу частину точно. Є люди, котрі прив"язались до мене, захопились мною....закохались? тут не знаю... Я дала надію, або ж і ні, але люди на щось надіялись, чекали віддачі... Але її не отримали, і як результат, образи, хамство - "сучка". Чому? Лише тому, що я старалась дати чуть тепла, доброти і ніжності на пару з ласкою? Чи тому, що вела "відкриту гру"? І то, для мене то грою не було, просто слова іншого не підберу. Жодних ближчих стосунків ніж дружба не заводила, бо добре знала, що нічим добрим воно не закінчиться, не хотіла людям порттити частину їх життя, але про це ніхто не думає... Інколи відчуваю себе ворогом для тих людей... Є гарна фраза: "якщо хочеш бути щасливим, то не відбирай те щастя в інших" - золота річ.
Всі думки змішались, мабуть через те, що вже 03:25 і давно пора спати... Всім надобраніч.

От нормальні люди сплять, а я сиджу і пишу позитивні речі в ЖЖ, по крайній мірі планую :)))
Сьогодні спілкувалась з давньою подругою. Впринципі ми мало спілкуємось, але подругою вона залишається. Їй зараз хреново,саме так. Вона нарешті закохалась і їй важко, адже в стосунках ненайкращий період, хочеться щось порадити, але боюсь нашкодити... Шкода її, бо знаю, як саме їй, зараз важко :(
Сьогодні день чудовий, хоча були речі, після яких я могла сьоня і не добратись додому :)
Двічі чуть не попала в аварію. Перший раз Злетіли з дороги, бо якби не звернули вправо, то влитіли в цистерну з вогненебезпечним вмістом, а другий раз нас чуть не припечатало 2 вантажівками. Адреналіну вистачить надовго :) День на роботі був чудовим. Так всьо шидко "бігом, бігом". Розписано все похвилинно :) Слухати коменти шефа, щодо водіння інших можна порівняти з репліками того шофера з фільму "Брат-2" :) Хоча шеф викидає цікавіші репліки :) Зборів... красиве містечко, особливо в таку туманну морозну погоду. Шкодую, що не мала фотіка поряд. Вперше за останній час робочий день приніс багато позитиву. Єдине що мучає, це настрій моїх друзів та хороших знайомих. Все таки не перетаю перейматися їх проблемками, їх настроєм, їх думками. Хочеться кожному допомогти по максимуму, але не можу з певних причин. Надіюсь, що хоч морально взмозі їх підтримати.
А так все ніби в нормі, тому і радію, тому що хочу, що б так було подовше :))))

Нарешті вдома:)
Ще раз переоналась, що людні місця, де всім пох де і хто заповнюють позитивом, зокрема мене :)Відтанцювавши 4 години без каплі алкоголю супер, хоча є мінус - я не розуміла навколишніх, авонине розуміли, по ходу, мене :)
Рідний лох-вєгас... Блін, там я себе відчуваю, як вдома,адже пропрацювати там рік часу - немало. Ще б забрати цигарковий дим, гопніків і п"яних малолєток і не тільки - було б взагалі супер. Ніг не чую, морозить... Простудилась :) але це мене тішить,якщо чесно :) Піднятий настрій коштує дорожче:) Страшно люблю когось перекривляти, цим підняла настрій собі, хорошим знайомим і оточуючим, які випадково споглядали картину "пародій на танцюючих п"яних, і п"яних гопніків", це було щось. В вєгасі є одне хороше місце - виступ для PJ дівчат. Там танцювати - одне задоволення (це при умові, якщо якесь п"яне створіння не треться до труби, або не треться до собі подібного, при цьому чуть не займаючи всю прощину :))А так, то супер. Ніхто не заважає, не стає на ноги і т.п. Лише музика і ти - все інше почекає до понеділка як мінімум :)
Блін, від того диму вся кімната отримала "приємний" цигарковий запах, голова гудить від "якісного" звуку, очі сльозяться, одежа та волосся - no comments... Але разом з цим всім - позитивний настрій, спати не хочеться взагалі (що я робитиму залишок ночі???)
Все таки в тому нещасному вегасі мона зустріти нормальних, тверезих та цікавих людей, і це тішить :)