saraira

Ідеальний чоловік... Якщо не кожен, то кожен другий іноді малював собі свій ідеал... Хтось малював зверхньо, малюючи лише ледь помітний образ, хтось малював всі деталі... Колір волосся, очі, губи, носик... Які має мати властивості характеру... І ти та і всі звикли до того, що таку людину знайти фактично нереально... І на тому крапка, ти живеш дальше. Ідеали окремо, реальність окремо. І що ж з тобою відбувається, коли ні з того ні з сього серед сірих днів твій ідеал трапляється на шляху? ХМ... Великі очі і дисбаланс у душі. А! ще хаос у думках... "Як так? Цього не може бути! Це не зі мною. Я сплю..." Ну і пару хвилин ти крадеш для себе, щоб оговтатись від "пережитого" :) З часом ти намагаєшся підсвідомо себе переконати, що десь мусить бути підвох, що ця людина "якась не така і щось з нею не так"... В котре не знайшовши бажаного результату чи бажаних відповідей дедалі заплутуєшся, і запевняєш себе, що це сон та й все на тому. Вигадуються ряди випробувань різного плану, настільки дурних, що ти це розумієш вже потім... А ця ж людина все проходить чесно, з посмішкою та щирими, повними доброти та безкорисливості очима. А ти далі вперто шукаєш "ахілесову пяту". Питання: НАЩО??? Лише для того, щоб просто повірити, що і на твоєму подвіррі свято, нарешті. Все гарно, все ідеально, але з голови не виходить думка, що в нього є дівчина... І лише посміхаючись собі злою усмішкою виходиш з дому і йдеш туди, де старі друзі, і де він. Стальна маска, і ти робиш вигляд, що він тобі по-барабану, і все йде своїм шляхом... Смішно, адже ви вчились разом :) Ти ж його ніби то знаєш... Але він не твій, і скоро ти повернешся туди, куди звідси багато років тому втекла. І все стає на свої місця. Тобі стає легше відмазуватись від його запрошень "прогулятись". А навіщо прив"язуватись? А потім знову мучитись, що життя розкидає вас по різних куточках світу? Відмазалась раз, другий і всі наступні. До відїзду залишилось 4 дні. І ти думаєш: "Хай все горить яскравим вогнем!" І ці дні змінюють все твоє життя. Саме так, ВСЕ ЖИТТЯ. По приїзду додому ти взнаєш, що він розійшовся з дівчиною... через тебе. Сумління не дає спати. Хтось тебе, можливо, кляне останніми словами. А ти ж подумала лише про себе... тоді... Ніч, друга... а спати важко. А він дзвонить, пише, таке враження, що ви і не розлучались... Проходить час. Не мало. Різні обставини, різні події. Він в тебе вдома, як рідний син. Твоя мати його любить і поважає всім серцем. Він її теж, як рідну любить. А ти не встигаєш оговтуватись від приємних шоків. Свідомість не встигає сприймати і обпрацьовувати всі нововведення... Минає ше трохи часу і ти поставлена "перед фактом" - ти його наречена :) От і все. Життя не спитало тебе і зробило все по-своєму :) І от тут, ти розумієш, що все, чого хотіла і про що мріяла тебе лякає :) Абсолютно все. І що саме смішне - у ньому ти впевнена, а в собі - ні... Але ж як так? Тебе мало хвилює, що ти лишаєш все, до чого звикла, всіх, кого так любиш, все, що тебе годувало... Ти боїшся себе і що саме цікаве (!) ти невпевнена, що будеш вартою його дружиною :) Забавний страх не дає спокою :)Друзі говорять, що все буде добре, як тільки він появиться в полі зору, що ти про все забудеш і ти з цим цілком погоджуєшся, але все одно тобі страшно. Ти в мить знаходиш кучу недоліків у собі, підтверджуєш самі хворобливі теорії стосовно своїх можливостей і сама ж з них смієшся... Чому все так відбувається? А все ж просто :) Ти боїшся його втратити. Ти ж при кожній можливості дякуєш Богу, що дав тобі те, що люди все життя шукають... Що він от такий, який є... І що ти - його повітря... Складно звикнутись з таким впертим фактом - він живе тобою. Маніакальна стратегія :) Але вперше, від такого ти радієш, а не тікаєш і не рвеш стосунки, як раніше... Всі нотки життя вистроїлись в такому порядку, що ось-ось прозвучить сама гармонійна мелодія... І ти усвідомлюєш, що здійснилось ще одне бажання :) Ти не захопилась, але і не кохаєш, хоча це почуття вже дуже близько... Довгоочікуване відчуття, про яке мріяла. Ти все чітко бачиш, рожевих окуляр немає. І знову посміхаєшся :)
Цікава штука наше життя. Воно безліч раз підряд кидає тебе обляччям в болото, топить у проблемах, душить у тупікових проблемах і сльозах, сліпить туннелями без світла, і глушить тишою оточуючих сердець. І ти звикаєш до таких перебігів речей, до жорстоких обставин та людей. Про щирість, доброту і безкорисливість не віриш, бо давно того не бачиш... Самотність стала звичкою, яка така ж сама, як їжа... Чоловіки були в твоєму житті, але особливого насичення та задоволення ти не отримала. Ти завалюєш себе роботою, і вона в тебе в руках горить, все вдається. І тут доля все перевертає з ніг на голову. Забирає все і дає тобі "ось це". Не очікувала ти такого... але так сталось. Ти вперше в житті мовчки радієш, спокійно насолоджуєшся цими митями щастя. Залишилось лише виинути з голови ту невпевненість, адже для нього ти дійсно станеш найкращою, бо він того вартий.

одна фраза веде мене по житті вже мабуть рік другий: "Що має бути твоїм - Бог через вікно кине" - так воно і є. Що б з вами не відбувалось, знайте - все буде добре. Будьте щастиві ;)

"Мелисса. Интимный дневник"
Год выпуска: 2005
Жанр: Драма, Эротика
Страна: США, Италия, Испания
Режиссёр: Лука Гуаданьино /Luca Guadagnino/
В ролях: Карло Антонелли / Carlo Antonelli / , Мария Тереза Багардо / Maria Teresa Bagardo / , Пьер Джорджио Беллочио / Pier Giorgio Bellocchio / , Джеральдин Чаплин / Geraldine Chaplin / , Лжулио Беррути / Giulio Berruti /
Описание:
Несколько лет назад в Италии был опубликован роман под замысловатым заглавием "Расчеши волосы сто раз перед сном". И мгновенно стал национальным бестселлером, несмотря на странное название, отсутствие мощной рекламы и никому не известное имя на обложке Мелисса Панарелло. И все потому, что автором оказалась юная девушка из Сицилии, взявшая за основу книги свои интимные дневники. Нежные и шокирующие, трогательные и чувственные, скандальные, но поэтичные - откровения Мелиссы о собственном превращении из нимфетки в женщину, первых эротических переживаниях и сексуальных опытах произвели настоящий фурор в Европе, заставив критиков назвать роман "Лолитой" XXI века. И теперь эта поразительная книга обретает новую жизнь - в формате полнометражного кино...

Моя оцінка 9 з 10. Сюжет та гра акторів сподобалась. Фільм заставив задуматись... Кінець фільму неперевершений та простий. Сиджу і пишу під враженнями. Фільм варто переглядати в самому початку перехідного віку, хоча і тепер рада, що переглянула...

Тепер думаю, чи варто дивитись "Чистилище"... Фильм про Чечню и про тих, хто там жив та "працював"... Сюжет фільм став тепер частинкою мого життя і перегляд може багато чого змінити. Я або Женю зрозумію ще краще, або буду його боятись кожного разу, коли буду поряд...

Привіт :)
Давно не було потреби писати саме тут, але не спиться :)
Багато чого змінилось за останній час, та і я змінилась... знову :) Таке враження, що все таки фраза: "що повинно бути твоїм - Бог у вікно кине" працює )))В житті незліченна кількість нових шрамів... нового досвіду. Що в стосунках з "друзями", що з протилежною статтю, але все те було варте результату :) Стосовно псевдодрузів з часом переконалась у словах хороших знайомих, яким ніколи не вірила, точніше не хотіла вірити. Зараз на все, що колись було мені дорогим і близьким дивлюсь з іронією... немає вже тих рожевих окуляр рівно стільки, скільки немає віри в людей, точніше в те хороше, що в них завжди бачила. Але в любому випадку кожен, хто був зі мною тою чи іншою мірою вніс "свою лепту" в моє життя. Дякую вам за це :)
Скоро я звідси поїду, і швидше всього назавжди... Ну не на завжди, але на довго то точно...І хто зна чи ще колись побачу тих, кого так люблю :( Душа знаходиться у підвішеному стані... Хочеться у всіх попросити пробачення за свій невгамовний характер і мабуть саме так і зроблю... скоро... особисто (якщо вистачить сміливості) :) за останні 2 роки стільки людей було на моїй життєвій дорозі, що не всіх згадати... але тих, в кому розчарувалась вистачає, але головне, що є особи, яких завжди рада бачити, які, понад усе, все ж таки залишились зі мною, хоча і не так часто спілкуємось :)
З посмішкою озираюсь на минуле :) стільки всього залишається тут... стільки дорогого... безцінного... і минулого :( але залишились фото :) вони багато чого нагадують :) люди... ситуації... емоції... думки... події :)
Оцінювання навколишнього та навколишніх підсилюється з кожним днем все гостріше. Сама ще не визнаю до кінця, не освідомлюю, що відбувається і до чого котиться :) Можливо все надто швидко, можливо я кидаю все... дійсно все... І знову починаю нове життя... третій раз... Але де? Там, де я себе почуваю ніким... почувала точніше. Коли в листопаді там була, то все не так страшно виглядало :) Навіть там все було значно краще в чомусь :) Та моє життя відкрило нову сторінку... і не просто нову, а нову... у новій книзі... Тепер сюди я вертатимусь на пару днів, на відпочинок... А там знову все з нуля :) Але вже звичний флірт застосований вже не буде, прийдеться без нього... Нова роль, у старому місті, серед давно забутих
людей у моєму житті :)
Життя підкидає все нові складнощі, нові перепони, нові теореми... Я маю знову доводити, що я варта свого щастя :) Ну і фіг з цим :)справлюсь!!! :)
Бажаю моїм читачам щастя :) Бажаю вам відчути той позитив, що відчуваю я ;)

Я чесно кажучи нічого не хочу, ні роботи, ні уваги, ні відповідальносиі, ні оточення будь-якого... Я хочу відпочити від всього і від всіх... Я хочу залізти високо-високо, якнайдалі від людей... Музика в навушкиках, відключений телефон... цигарка з солодким вином і... кошеня, маленьке, крихітне, беззахисне, котре буде мурчати в руках, згорнувшись колачиком і його я серце я буду відчувати сильніше від свого... Цього я хочу якнайбільше... Я хочу просто тиші, спокою, щоб життя йшло без мене своїм невпинним ходом... Але цього не буде... Я не курю... я вже не знаю "вільні" криші... я давно не тримала в руках маленьке пухнасте створіння... хоча... Робота йде своїм ходом, все йде стандартним колом і добре, що вона є, я не втригаю думати про себе, про сімейні склоки, я не чую скиглення рідних. Сьогодні мені сказали, що я безсердечна лише тому, що не бігаю і не нию, що я не реву, а спокійно і холодно тримаюсь... Якби вони знали, що віддбувається там десь глибоко, де серце то стукає, то замовкає, де пульс гремить у скронях, де заспокійливі не допомагають... Але добре що так є, інакше я б відлежувалась в гамівній сорочці, бо мабуть почала б кидатись на нормальних людий зі звірячим оскалом... Хочу більше працювати, і ще так, щоб взагалі сил ні на що не залишалось... але я вже не можу... 14 годин на роботі мені даються важко, сил все менше...але залишилось ше трішки, лише до липня, ше чуть-чуть, диплом і всееееееее, але... ще стільки треба оплатити, ще стільки необхідно набігатись, ще стільки потрібно не виспатись, ще стільки нервів має піти...

Сьогодні переконалась, що життя моє йде стабільним колом... Я знову переживаю "чужі почуття", я знову "тікаю" від "допомоги"... Я довший час нила, що мені необхідна турбота, ніжність, ласка, навіть в певному смислі сила і контроль... Це все звалилось на мою голову саме тоді, коли мені важко, як завжди... Як результат, поступово впираюсь як баран, відморожуюсь і роблю вигляд, що нафіг воно мені все здалось, а вдома скручуюсь колачиком і тішу себе тим, що все буде гаразд, що все минеться... А для "нього" що? А йому в подарунок за доброту букет хамства, морозу, дикості, злості... За що? За хороше ставлення? За доброту? За підтримку, якою не хочу користуватись? Сволоч я? Сука? Звісно... стандартно... ТАК! Іподром чоловічих почуттів, а я на трибуні... спостерігаю... хоча мабуть ні... я вимучую, нервую, емоційно і душевно виснажую, переконую, що я не варта поваги і довіри і таки з часом мені це вдається... Пару втомлених зневажливих поглядів і я вітаю себе з "перемогою" над собою, мол "тримай, що хотіла". Потім ступор, сама себе пожалію, понию на хренове життя і вперед дальше... Чому все так? Тому що знаю наперед, як все буде. Все працює по давно заграному сценарію- я не ціную те, що маю, я перестала берегти тих чоловіків, котрі називаються справжніми... я не вмію тримати стосунки лише на подяці і на повазі... на терпінні та на інших чеснотах, не навчили мене цьому... Я не хочу нічого, я хочу побути одна...
Але і це не все, окрім мене паскуди є ще інша сторона медалі... Відчуття зажатості, дикої відповідальності, і запах свіжезкованої клітки... Ккккххххххх... На совісті висить камінь, чи на душі... Тягар під назвою відповідальність... Я знову "нарила" людину, за котру образно відповідаю... Його настрій, поведінка, емоції... частково моїх рук діло... І це дико бісить... Я боюсь щось сказати, щось зробити, бо думаю за наслідки... ЯКОГО МИЛОГО Я ПРО ЦЕ ДУМАЮ??? Я ВІ ЛЬ НА!!! я незалежна, самостійна і тра ля ля... Але виникають питання де я була, з ким була, чого не дзвонила, чого не брала трубку і т.д. і т.п. Хто кому хто??? Один одному на рівному місті ніхто, але лунає фраза: "Ти все одно будеш зі мною. Я в цьому впевнений"... Я хочу втікти... я хочу повної волі...

НЕ віриться, але сиджу зараз на роботі... субота, в принципі мене тут не повинно бути, але іноді на роботі про все зайве забуваєш. Але я марно витрачаю зараз свій час... просто... тупо... В душі стандартний бардак, котрий заважає працювати... На роботі нездорова атмосфера в плані відношення до мене. Не всі нажаль, (а може я брешу собі сама) сприймають мене як просто співробітника... Виникають міжособистісні "КОНФЛІКТИ", а моя звична невизначенність мене толі рятує, толі знищує...

Всім привіт!
Вчора зустрілась нарешті з одною дорогою мені людиною… Поговорили фактично ні про що особливе, але після розмови в душі все якось швиденько встало на свої місця. Я зрозуміла, що певні люди в житті таки мені «заважають», в когось треба попросити вибачення, з кимось необхідно просто зустрітись… Я зрозуміла, що мене гнітило весь час і не давало спокою. Все складне одразу стало простим  і це дуже тішить. Ніколи не думала, що це буде для мене так важливо…
Тему батьків «закриваю» хай розбираються самі, а я вмиваю руки. Для мене буде приємніше побачитись з людьми, котрих давно не бачила, приділити увагу тим, кому вона не буде зайвою, алдже так приємно бачити посмішку людини, котра щиро рада тебе бачити  невже це не є скарбом? 
Останнім часом я втекла, а якщо бути до кінця відвертою, то відморозилась від всіх хороших людей, вдарилась в роботу… А оказується цих людей мені абсолютно не хочеться втрачати 
На дворі шикарна погода, тепло Скоро свята і багато радості!!! І я хочу щоб всі були хоч на капельку, але щасливіше ;) Я вас люблю!

Дивне відчуття  десь назовні... Фактично є все з чого реально зробити щастя і радість, але бажання для дій відсутнє. Чому? Втома? Обіда? мабуть все що тільки можливо, але разом. Зникло бажання щось комусь доводити не кажучи про себе. Все просто паралельно. Зник смак життя. Сіра буденність перемішана з краплинами туману і ранкового суму. Зникла злість та невгамовна ненависть. Все стало однаковим. Надовго? Хоч би ні. В сумці цигарки стали постійними гостями, хоча розумію, що вони були є і будуть там зайвими. Свідомість взяла відпустку, серце в комі, розум в запоях... Згадуються люди, корим зробила боляче і ше раз розумію, що зробила саме так, як варто було. На життєвій дорозі здебільшого попадались люди з величезних літер, а я... А я в їх очах є істотою не вартою спогадів... МОже це і добре. "А хто така Сара?", і справді, хто я така? та, котра не знає себе... та, що танцює з вітром... та, що вінчана з ранковим туманом...

Новий депрес?

Не знаю, що зараз відчуваю, не відчуваю кому вірю, не бачу кому довіряю, не розумію куди втекти... В мене перемішалось все, що тільки можливо... За короткий період часу я знову втратила батька, знову залізла в себе, перестала плакати, перестала мріяти і забула про справжню, щиру посмішку.... перестала вірити людям. Нарешті зрозуміла, що таке справжня ненависть... Таке враження, що залишиш зараз все і всіх, поїдеш в інше місто і власними руками повириваєш всі патла тій суці, котра забрала спокій і щастя з моєї сім"ї... Ніколи не думала, що взмозі так злитись і ненавидіти... не знала, що після того, як пройшло стільки часу мені буде так гірко... і страшно. Ніхто і ніколи не говорив, що це так швидко і легко може ламати свідомість... Я втомилась. Більше не можу просто існувати для підтримки матері і бабусі, вичерпалась енергія сильної дівчини, котра нінащо не звертає уваги, якісь все однаково. Не можу більше чути і бачити дітей з батьками... Це єдина річ, котра в любому настрої валить з ніг, і тоді ти падаєш кудись глибоко вниз, в таку життєрадісну з одного боку і жорстоку з іншого мить втрачається зв"язок з тими, хто на даний момент поруч... Ти митєєво емоційно скручуєшся в клубочок і просиш, щоб тебе не чіпали і забули... надовго!!! Відчуття беззахисності не порівняється з тим, що відчуваєш в той момент... Але ж ти все розумієш!!! І навіть те, що батько тобі не рідний, адже він вправі робити те, що вважає за потрібне, навіть створити нову сім"ю на біді "старої", навіть хамити в трубку, навіть не брати слухавку, коли ти лежиш в крові, або в один з найважчих хвилин сказати, що для тебе немає часу... Ну да, за рік нереально знайти 1 хвилинку, щоб подзвонити..... Може і так. І навіть він має право мати сина, рідного сина, а може не рідного? Він має право на все... Я ВСЕ РОЗУМІЮ!!!!!! Але не можу прийняти. Ніколи не думала, що один дзвінок заставить зповсти по стіні, що після розмови ходитимиш як зомбі... Ти вже не відчуваєш болю-емоцій ноль... емоційне дно... Просто ти десь далеко...
Дике виснаження... точніше емоційний голод, а може навпаки? я не знаю... В такі моменти задумуєшся, чи варто жити... просто невгамовне бажання закінчити цю виставу "виживання"... Але вчасно дзвонить телефон і краде з полону чорно-білих думок, але ненадовго. Чому? За що? не знаю... і не хочу вже знати. Я не знаю де сховатись, біля кого зігрітись, біля "чого" забутись. Слова підтримки не сприймаються, та ні... брешу... сприймаються, але з агресією, з вовчим оскалом, а так і хочеться гиркнути і відбити будь-яке бажання комусь допомогти... собі. НЕ знаю що зі мною відбувається. Сліз немає, бажання прагнути кращого відсутнє, віра в краще вмерла. Може я так пишу лише зараз, але... Хтось каже, що переживу, інший каже, що сильна і витримаю, а третій жостко і правдиво застявляє прокинутись і перестати нити... Але через пару днів все по-старому... Все до чого торкаюсь руйнується, розвалюється... Все летить з рук...І коли ніби ти починаєш жити отримуєш ше один "подарунок"... новий тато... новий брат... нова сім"я... і стає тошно... дико тошно. ТИ не хочеш нікого бачити, нікого чути, остаточно відгорожуєшся від людей, і як бездомна собака чекаєш на новий удар... і таки його отримуєш... зповна.

Всім привіт! Давно тут не була :) Якщо відверто, то приємно, що френдять досі, хоча давно вже не писала :) Дивно, але пишу в хорошому настрої, зараз все йде тьфу тьфу тьфу, боюсь врікти,чесно :) Звісно не все гладко, але головне гармонія з собою :) 17 вересня їду на море... бархатний сезон... ммм ;р 
Хочу всім вам побажати щастя, по крайній мірі на той період, якого вистачить на відновлення самих себе ;)

Привіт! Вітаюсь мабуть сама з собою і мабуть з тими, хто перечитує мою сумну сторінку. Давно тут мене не було, і я тому радію, адже було дуже багато позитивних  днів, годин, хвилин, миттєвостей... А зарз знову, як по дурній традиції буду плакатись...
Пройшов рік і лише зараз з"явився батько (вітчим,якщо бути дотошним до слів)... Розревілась як мала дитина.... От зараз сиджу за компом, попиваючи воду, щоб хоч трішки заспокоїтись, але не можу. Руки трусяться, слова сказати не можу. Ніколи не думала, що така, якаю я стала, може в раз так розмазатись, розревітись і стати нічим... От так просто, вмить.
Смішно, я лише зараз зрозуміла, наскільки мені без нього важко...Наскільки я ще дитина, коли його чую... Не знаю, чи то я подорослішала зарано, толі мені пора лікуватись в сусідній лікарні по вул. Тролейбусна... але зараз нічого не соображаю, грає одна і та сама пісня, і я по-тихенько розумію, що він все таки є, що я з ним спілкуюсь по асі, говорячи про погоду... Дурні теми, банальні, але кожне слово, яке він пише приносило якісь такі змішані почуття, що навіть усвідомити важко... Він той еталон, до якого хотіла я того чи ні, рівняла своїх чоловіків... Він мій захист, він та людина, без котрої життя все таки важке випробування на витривалість... Чого спорила до посиніння, що дитиною розлучення батьків переноситься нормально... і спорила до останнього, поки він не пропав... пропав взагалі, не бралась слухавка, не відповідалось на смс, я одного разу, коли додзвонилась, на мої слова: "Татусь, я скучила! де ви пропали?! як ви? чого не дзвоните?" я отримала відповідь: "у меня нет времени на тебя"... ... ... ... ... Після цих слів світ втратив свій колір...  День самотності на криші з бутилкою пива і цигаркою. Першило в горлі з непривички, адже не курю... Я ніяк не могла зрозуміти його слова, а якщо бути відвертою перед самою собою, то не хотіла я цього чути... Пішов дощ і з ним сльози... а потім в раз встала з думкою що проживу і так, без нього. Що сильна, і мамі важче, це не смішно, але це підбадьорило. Нарешті повністю, в повноколірній палітрі відчулось, що таке любити і до болю ненавидіти близьку людину. Я добре розумію, що то життя, він від нас пішов, не кажучи фактично ні слова. А сьогодні в асі написав, що матиме дитинку...
Сьогодні розмова була іншою... І взагалі останні дні як в тумані... Тато знайшов мене на сайті знайомств, почали спілкуватись в асі... і таке враження, ніби нічого не було. А я вибухнула в середині, сльози стримати ніяк не вдавалось... І я прямо про це і писала, і лиш потім почула його голос в телефоні.... краще б він не дзвонив... Пройшло вже пів години, а я досі дихаю, немов невистачає повітря... Мій батько, людина котра ніколи не скаже, мол, ти гарно виглядаєш, смачна вечеря, не кажучи про висловлення своїх емоцій... а тут "я тебе люблю", "ты у меня самая лучшая доченька", "ты сильная, ты же моя дочь", "малышка, все будет хорошо, я больше не потеряюсь"... істерика... при голосній музиці було чути, що я реву... Бабця в шоці, я їй впала в ноги, скрутилась і плачу... Якщо б хтось розповідав схожу ситуацію, мабуть не повірила б...  Набирала пару номерів друзів і одразу вибивала... Смисл? Їм і так проблем вистачає, і тут згадала про жж... пишу і все таки по-тихеньку попускає... Скинула йому послухати стару пісеньку Дайкірі "Папа", після мовчанки, він написав, що ця пісенька по колу грає вже 3й раз... І додав, що в серпні приїде, або на початку вересня... Якщо так станеться, я пропаду від всіх і від всього...
*а дальше закінчились думки*...